ЗМІ майже щодня розповідають історії про дітей, які наклали на себе руки через приниження чи були побиті однокласниками до напівсмерті. Вчителі в масі своїй вважають, що жодних важелів впливу на дітей у них немає, а діти нині пішли жорстокі. Ну як можна боротися зі всесвіттнім злом?

А ось як. 
Що може школа

Школа може зробити дуже багато. Особливо - за підтримки держави. Наприклад, у Норвегії 20 років застосовується (і з 2001 року має статус пріоритетної загальнонаціональної програми) розроблена вченим Ольвеусом програма по створенню нормального шкільного середовища: поважного, теплого, з установленими межами поведінки, але некарательними наслідками порушення цих кордонів. Застосування програми Ольвеуса на 30-50% скорочує число жертв цькування і знижує рівень вандалізму, крадіжки, пияцтва і прогулів. 

Подібні програми працюють і в інших країнах. У Великобританії є ціле суспільство Bullying UK (bullying - травля по-англійськи), яке навчає педагогів правильно справлятися зі шкільним цькуванням. У багатьох школах прийнята концепція «нульової терпимості» - учні зобов'язуються не терпіти поруч із собою травлю: школа повинна бути місцем, безпечним для всіх. Для цього розроблені спеціальні програми допомоги - і жертвам цькування, і дітям з проблемною поведінкою, тобто потенційним кривдникам. 

Судячи з британських ЗМІ, цькування продовжує залишатися серйозною шкільної бідою, проте проблема визнається і вирішується на національному рівні. В Україні ж держава і школа вже років двадцять як відмовилися від ідеї виховувати учнів: це справа сім'ї, а справа школи - академічна підготовка. І що робити з проблемними дітьми в школах зазвичай просто не знають. 

Що може вчитель

«Від вчителя залежить дуже багато, - вважає дитячий психолог Євгенія Пайсон. - Якщо він у корені присікає будь-які насмішки і вміє створити партнерські відносини в класі - цькування не буде, навіть якщо жертва сама провокує кривдників. Знаю вчительку, у якої в класі не труять навіть самих дивних, найбільш проблемних дітей. А в іншої - постійно когось переводять». 

Деякі вчителі не тільки не зупиняють цькування, але мовчазно його схвалюють і навіть провокують: їм легше, коли незручного учня засуджує весь клас. Батькам можна сказати: діти не хочуть з ним вчитися, забирайте. 

Але саме вчитель повинен бачити цькування, розбиратися в його причинах і присікати. Саме він повинен працювати над психологічним кліматом в класі. Для тих, хто готовий вирішувати проблему, є у продажу і викладений в інтернеті посібник «Я не дам себе ображати» (автор Є. І. Лернер) - непоганий матеріал для роботи з 7-10-річками. Обов'язково треба працювати з кривдниками, причому по одному, розбиваючи зграю на одинаків: відповідальність тут не колективна, а особисто кожного. З'ясовувати (краще зі шкільним психологом), навіщо вони це роблять: для самоствердження, для зведення рахунків, від нудьги, заради задоволення? - І шукати прийнятні способи вирішення. 

Все ускладнюється тим, що в сучасній українській школі ніякої системи виховних заходів немає, і на дітей впливати практично нічим. Тільки при правопорушеннях - спецшкола за рішенням суду. То ж, розробити для шкіл систему критеріїв оцінки проблемної поведінки і ненасильницьких, некаральних заходів її оцінки, що не суперечать закону, давно необхідно. Ще більш необхідна національна система допомоги дітям з проблемною поведінкою - за участю медиків, психологів, соціальних педагогів та правоохоронних органів.
Що можуть батьки

Не робити з дитини готову жертву. «Щоосені у нас в школі з десяток випадків, коли мами змушують хлопчиків 2-4-х класів ходити в колготках, іноді ще й рожевих в квіточку. Вони переодягаються на фізкультуру - весь клас потішається, - розповідає Євгенія Пайсон. - «Чи тобі не байдуже, - кажуть батьки. - Не звертай уваги». Але батьки повинні розуміти: у дітей починається стадія соціалізації, коли думка однолітків важливіша за думку дорослих. Треба уявляти правила поведінки в колективі і не змушувати дитину йти поперек. Ще одна шкідлива позиція - «ти повинен бути вище них, вони бидло, а ти – з інтелігентної родини». 

Підтримувати самооцінку дитини. Не принижувати її, не критикувати. У малюка не повинно бути відчуття, що він заслужив поганого поводження з ним. Дитиниу з нормальною самооцінкою труїти нецікаво: не ведеться. «Труять зазвичай тих, у кого якась явна інакоякість поєднується з гострою реакцією на образу. Як з Неваляшкою: дитина її штовхнула - вона задзвеніла, захиталася - цікаво! А якщо вона не реагує - її швидко кинуть: нудно», - говорить Євгенія Пайсон. 

Розпізнати, що дитина в біді. Помітити ознаки цькування (пригніченість, дратівливість, небажання йти до школи або виходити з дому, синяки, бруд на одязі, порвані речі, прохання купити нові ручки, пенал, зошити, підручники, «втрати» кишенькових грошей, частіші скарги на погане самопочуття, поганий сон). Домогтися довіри. Вислухати. Не пропускати повз вуха повторювані скарги, навіть якщо вони здаються несуттєвими. 

Правильно реагувати самим. В українських дітях виховують розуміння, що ніхто їхніх проблем вирішувати не буде: розбирайся сам, не скаржся, дай здачі. Особливо погано хлопчикам: їм не можна плакати, виявляти слабкість, а треба битися. Насправді, якщо дитина сама не може впоратися зі своєю проблемою, вона має повне право звернутися до дорослого і попросити про допомогу - це не донос, а самозахист. Цькування - не загартовує. Дитина повинна знати: вона не винна у тому, що її ображають. Її гнів і біль - законні і зрозумілі. Ви любите її і готові допомагати. І ваша допомога її не підставить. Навчити дитину правильно реагувати. Американський психолог Іззі Колмен, автор посібника «Як без особливих зусиль домогтися, щоб тебе перестали дражнити і труїти» (російський переклад є в інтернеті), докладно пояснює дитині, чому важливо спокійно реагувати на спроби вивести її з себе, як не доставити кривдникові задоволення, заради якого вся жорстока гра і затівається. Радить не намагатися зупиняти плітки, не лізти в бійку, не мстити, зберігати почуття гумору. 

Євгенія Пайсон розповідає випадок із практики: «Дівчинку дражнять «руда-іржава»: шепочуть услід, пишуть на дошці. Вона кидається у бійку, ридає, стирає слова, вони з'являються знову. Як тільки вона навчилася відповідати, що вона і так модно руда, а іншим доведеться за гроші фарбуватися - за пару тижнів стихло, а потім зовсім пішло». 

Батьки зазвичай вчать «врізати». Іноді це допомагає, але рішення це не універсальне. Ступінь загрози може бути різним: в одному випадку достатньо ігнорувати кривдника, в інших треба рятуватися втечею. Завдання сім'ї - не в тому, щоб за всяку ціну навчити підростаючу людину стверджувати свою правоту кулаками. А в тому, щоб навчити її будувати відносини з іншими людьми, розуміючи їх і себе. 

Перша допомога

Найголовніше - дитина. Втішити, зігріти, дати зрозуміти, що ви допоможете. Візьміть у невропатолога або клінічного психолога довідку, якщо психічний стан не дозволяє малюку ходити до школи. До психолога обов'язково потрібно вести, якщо дитина дуже пригнічена: статистика стверджує, що серед жертв цькування високий рівень самогубств. 

Потім треба поговорити з учителем: спокійно, без криків і погроз. Bullying UK радить: запитайте, як дитина уживається з іншими, чи конфліктує, чи вона не самотня, чи не виключають її з ігор, чи буває, що з нею ніхто не хоче сидіти разом. Запитайте, яке рішення може запропонувати вчитель. Якщо знаєте, що до дитини зазвичай пристають в гардеробі або туалеті і там можна зловити мучителів на гарячому, - скажіть. Не досягли розуміння з учителем - пишіть заяву директору, копію залишіть собі. Якщо в школі запевняють, що не можуть всіх контролювати, - скажіть, що ви не вимагаєте повного контролю, вас цікавлять тільки ваша дитина і її мучитель. Вимагайте обмежувати їх контакти, застосовувати до кривдника виховні заходи. 

Говорити з батьками кривдників краще за посередництвом школи. Контролюйте себе, не погрожуйте, не намагайтеся мстити. Коли за помсту беруться татусі постраждалих, це іноді закінчується судовими вироками за нанесення тілесних ушкоджень неповнолітнім. Очні ставки дитини з кривдниками не потрібні. Примусові вибачення з дулею в кишені теж. 

Якщо цькування переходить від стусанів і кличок до биття - рішення переходять в кримінальну площину. Беріть довідку у лікаря і психолога (щоб виправдати пропуск занять і задокументувати шкоду); можна ще по дорозі в травмпункт зайти до шкільної медсестри або завучу і продемонструвати побої. Копію довідки, що підтверджує факт фізичного насильства, додають до заяви на ім'я директора школи. Таку ж заяву подають в міліцію. Якщо в міліції відмовляються прийняти заяву - скаржтеся у вищу організацію. Британці, які набили руку в судових позовах, рекомендують зберігати свідоцтва, якими можна довести цькування: щоденники дитини і батьків, листи до школи, медичні довідки, все це потрібно зберігати. Не давайте себе залякувати. І не бійтеся доводити справу до суду: безкарність - найкращий грунт для насильства. 

За матеріалами: mamaclub.ua